Велика несподіванка до дня боротьби з туберкульозом

Почали роботу над проектом, який відкриється в День боротьби з туберкульозом – 24 березня. Він здійснюється в партнерстві з Національним художнім музеєм України, з чого розуміло, що проект мистецький. Його автор – художня група Р.Е.П. Цю групу знають і в Україні, і закордоном як художників, яких цікавить соціальний вимір мистецтва, обов’язок художника перед суспільством. Наприклад, кілька років тому, Р.Е.П. зробили відео-роботу про нелегальних робітників з України в Польщі. Це імітація рекламного відеоролика про те, як зручно і вигідно наймати на хатні роботи чи будівництво український нелегалів: вони сумлінні, безвідмовні, високопрофесійні, дешеві і в них немає ніяких профспілок! Ця мистецька робота гостро сатирична і настільки проймаюча, що спочатку в глядача викликає обурення. А потім захоплення. Це прекрасний спосіб ставити болючі соціальні питання.

Проект, над яким ми працюємо, буде називатися «Велика несподіванка». Він зачіпає проблему туберкульозу й епідемій загалом. Так само гостро і дотепно говорить про проблему, яка стосується – без перебільшення – всіх мешканців України.
В рамках «Великої несподіванки» буде видано книжку з кількома різними текстами, але кожен з них стосуватиметься туберкульозу. Це будуть спогади жінки, яка пережила ТБ, інтерв’ю з лікарем-практиком, есей або оповідання одного з відомих українських письменників, маніфест художників і стаття куратора. І от власне інтерв’ю з лікарем, заступником головного фтизіатра України професором Мельником, можна вже зараз прочитати під катом. Наведені тут цифри вражають, а пояснення багатьох речей, які багатьох цікавлять, але не всі зважуються про них розпитати, змушує замислитися.

Розмова з професором Василем Мельником, заступником директора Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Яновського Академії медичних наук України, про причини епідемії туберкульозу в Україні, про те, як суспільство сприймає хворобу і хто хворіє на ТБ, про сором і способи контролювати захворювання. Розмовляли Олеся Островська-Люта і Микита Кадан.



О.О.-Л.: Сьюзан Зонтаґ пише про ТБ як про подолану епідемію на початку 1980-их . Принаймні, вона має на увазі Північну Америку й Західну Європу. А як виглядала ситуація на той самий час в СССР і в Східному блоці? Чи можна б сказати, що у 80-их ТБ був контрольованою виліковною хворобою?



В.М.: У 80-их в СССР туберкульоз був контрольований. А подоланим вважається ТБ, якщо захворюваність не перевищує показник 1 людина на 1 мільйон населення. Це інша справа. У нас в Україні, наприклад, в 2008 році виявлено майже 36 тис. хворих на туберкульоз, постійно під наглядом перебуває 480 тис. хворих. Взагалі, країн, де подолано ТБ, в світі дуже мало. Люксембург, наприклад. У всіх інших благополучних у цьому плані країнах – туберкульоз контрольований, але не подоланий. Присутність ТБ має хвилеподібний характер – спади змінюються зростанням. Певно, це з магнітними коливаннями пов’язано. А щоб захворіти на туберкульоз людина повинна мати генетичну схильність. Доведено багатьма дослідженнями, що на ТБ захворює не більше 10% інфікованих. В одній сім’ї, де є хворий на ТБ, не всі захворіють, а тільки ті, хто має генетичну схильність до хвороби. Хоча інфіковані, швидше за все, будуть усі. Так само в суспільстві: інфіковано набагато більше людей, ніж є хворих. Якщо в організм людини потрапила мікобактерія і розмножується, то це ще не хвороба. Бо організм з нею справляється. От тоді в людини появляється позитивна проба Манту. Таких інфікованих серед дорослого населення в Україні є майже 90%. Вже серед дітей 7-ми років – 30%, 14-ти років – майже 70% інфікованих. Серед них близько 10% може захворіти на туберкульоз. Або зразу, або через певний проміжок. А чому в радянські часи, у 80-их, туберкульоз був під контролем? Тому, що всі проходили флюорографію. Флюорографи їздили по всіх областях, в кожному районному центрі людей обстежували. Виявлення було набагато вищим. Виявляли раніше, у легших формах. Тому й лікувати було легше. Хворі лікувалися, як правило, у стаціонарі й під контролем медичних працівників. А сьогодні в нас плутають пробу Манту і вакцинацію БЦЖ, багато людей відмовляється від щеплення. Рідко проходять флюорографію. А до цього треба додати стрес, неякісне харчування, погані умови праці, які сприяють розвитку туберкульозу в інфікованих.



О.О.-Л.: Мені не раз доводилося чути від соціальних працівників, що проблема не так чи, точніше, не лише в економічному спаді 90-их, бідності людей загалом, а й у занепаді інфраструктури і втрати контролю з розвалом СССР. Передусім, у сфері медицини і в пенітенціарній системі. Чи погодилися б Ви із такою оцінкою ситуації? Які причини епідемії у нас? І з якого моменту можна говорити про початки епідемії ТБ в Україні?



В.М.: Різке зростання захворювання на туберкульоз почалося на початку 90-их, з 1992 року. За критеріями ВООЗ епідемія у нас оголошена з 1995 року. Які причини? Стрес, невпевненість у майбутньому, не було грошей – ви ж пам’ятаєте купони, за які нічого не можна було купити. Дорогі ліки, а держава не оплачувала потрібних препаратів. Наприклад, людей лікували тільки одним препаратом замість 4–5. До цього препарату розвивалася резистентність, хворого ним вилікувати було вже неможливо, і всі інші ліки треба було купувати за свої гроші десь в аптечному кіоску. А грошей не було. Люди тоді часто переривали лікування, лікувалися малоефективним препаратами, тими до яких в них вже була резистентність. При поганому лікуванні – наприклад, при неправильній схемі лікування, коли лікар навіть не дотримувався стандартних схем, а лікував за своєю якоюсь схемою – розвивався мультирезистентний туберкульоз. А що таке мультирезистентний туберкульоз? Це значить, що найефективнішими препаратами І ряду (ізоніазид і стрептоміцин), які використовуються для лікування ТБ, він не лікується. При занедбаних випадках хворий приречений на смерть. В ті часи препаратів в лікарнях не було, вони були дорогі. І контроль за ліками в лікарнях був не дуже гарний. Як треба контролювати лікування? Треба дати пацієнту таблетку і простежити, щоб він її випив і запив водою. Цього не було. Це тепер медсестра контролює видачу ліків. І виявлення теж було низьке. Люди рідко робили флюорографію, не обстежувалися, флюорографи виходили з ладу, не ремонтувалися, і перестали їздити по поселеннях, школах, трудових колективах. Хоча дехто навіть в таких умовах виліковувався. От як лікували в чеховські часи? Та ніяк. Ліки ж з’явилися тільки в часи війни і пізніше, після війни. За часів Чехова 50% хворих на туберкульоз помирали. Ще 25% - самовиліковування. Ще 25% - це хронічний ТБ. От і в нас у 90-их навіть без лікування дехто виліковувався. Але хвороба вже вийшла з-під контролю, бо один хворий на активну форму туберкульозу може за рік заразити 15 людей і більше. Не всі з них захворіють, тільки 10%, але інфекція вже є. Вона може проявитися і не зразу, а через багато років. Людина може собі прожити до старості, а потім в старенькому віці впаде, зробить перелом, появиться стрес, і на цьому тлі розвивається туберкульоз. Те саме при онкологічних хворобах: почали проводити хіміотерапію, променеву терапію, і людина може захворіти на туберкульоз. Інкубаційний період від моменту зараження до хвороби – від 7 тижнів до років, багатьох років.



М.К.: Чи досі туберкульоз сприймається більшістю як «хвороба бідних»? Чи звично соромитися туберкульозу?



В.М.: Дуже, надзвичайно люди соромляться. Людині соромно перед сусідами, знайомими, сім’ї розпадаються. Бояться, що один одного заразять в сім’ї. Десь, наприклад, у селі – людина не піде до фельдшера, не обстежиться, бо це викликає сором. Недавно на міжнародній конференції я розмовляв з головним фтизіатром Туреччини, і той розповідав випадки, коли медсестра приїжджає на велосипеді з ліками, щоб дати ті ліки хворому, а він із сокирою виганяє її з подвір’я. Бо це пекучий стид. Люди бояться реакції з боку оточуючих. Ну от як людина реагує, коли дізнається, що вона хвора на туберкульоз? Перша реакція – це страх, якщо намалювати, то це буде так:

















Спочатку людина боїться, потім поступово звикає і страх зменшується. У цей перший період, який в нас позначений трикутником, людина робить найбільше дурниць. Найгірші рішення приймає: не лікуватися, припинити обстеження і так далі. Під дією страху. Страху і сорому.



М.К.: А як динаміка росту захворюваності/боротьби з цим ростом пов’язана зі зростанням/зниженням рівня життя населення? А як стосовно окремих прошарків населення (процентне співвідношення багатих, забезпечених,бідних, десоціалізованих)?



В.М.: Взагалі 60% хворих на туберкульоз, навіть у нас тут в Інституті фтизіатрії, – це дезадаптовані люди. Бездомні часто. Так що, звичайно, по них епідемія б’є в першу чергу – пам’ятаєте, ми говорили про харчування, стрес. Для нормальної роботи імунітету людини потрібне якісне харчування, якісь умови життя, тепло, алкоголем не можна зловживати. Але ми й точно не знаємо, скільки хворіє людей із забезпечених прошарків суспільства. Бо що робить забезпечена людина? Лікується амбулаторно, не стає на облік в протитуберкульозний заклад. Приходить до лікаря в приватному порядку, приймає під його наглядом ліки, але це ніде не фіксується! Тому точну статистику, процентне співвідношення багатих і бідних дати не можна. Хворіють і дуже заможні люди, і для багатьох це шок. Є статистика, скільки хворіє службовців, лікарів, хоча зрозуміло, що соціально дезадаптовані люди – перша група ризику.



М.К.: Туберкульозом же можна заразитися навіть через бібліотечні книжки. Взагалі, простір суспільної близькості виявляється простором небезпеки. Чи сприяє сьогоднішня фрагментація суспільства, руйнування суспільних зв’язків зменшенню ризику? Адже громадські бібліотеки, їдальні, спортивні зали, басейни зникають на очах.



В.М.: Збудники туберкульозу можуть зберігатися надзвичайно довго. В книжках – звичайно. Навіть був експеримент із єгипетськими муміями, коли взяли зразок, посіяли і висіявся збудник ТБ. А пройшли ж тисячі років! Хворий на активну форму туберкульозу – це як камінь, кинутий у воду. Від нього розходяться кола. Чим далі – тим хвилі менші. Зрозуміло, що найближче оточення, при найближчому контакті, ризикує найбільше. Ви, звичайно, маєте рацію – чим менше контакту в громадських закладах, тим менший ризик зараження.



О.О.Л.: А як нині в Україні виглядає стандартне лікування від ТБ?



В.М.: Як тільки в пацієнта виявили туберкульоз – бо виявлення є окремим великим питанням – йому призначають лікування за стандартними, затвердженими ВООЗ, схемами. Тих, хто перебуває в активному періоді, заразних, ізолюють. Але при правильному лікуванні збудники туберкульозу слабнуть дуже швидко, буквально протягом перших тижнів лікування. Ясно, що і рівень зараження тоді інший. А після цього, коли мікобактерії вже не виділяються, людина лікується амбулаторно. І в ізоляції тоді потреби немає.



О.О.-Л.: Що треба зробити, щоб подолати епідемію туберкульозу в Україні?



В.М.: Це три речі. По-перше, лікування. Лікування людей, які вже захворіли на туберкульоз. При виліковуванні зменшується хвиля епідемії до 70% від заразних хворих. І це найважливіше, найефективніше: треба лікуватися. Саме по собі лікування є найефективнішою мірою. По-друге, це виявлення. Це проби Манту в дітей і флюорографія дорослого населення. Ми говорили про сором і страх – тут він дуже негативно впливає на динаміку виявлення. А по-третє, профілактика. Що це значить? Це щеплення вакциною проти туберкульозу БЦЖ і хіміопрофілактика препаратом ізоніазид інфікованих і контактних осіб. БЦЖ роблять, в основному, маленьким дітям. На 5-й день життя, у віці 7 та 14-років. Якщо в сім’ї хтось захворів на туберкульоз проводиться профілактична хіміотерапія: всі, хто були в близькому контакті приймають препарати, щоб попередити захворювання.